Псалтирь 39

1 В конец, Идифуму, песнь Давиду. Рех: сохраню пути моя, еже не согрешати ми языком моим: положих устом моим хранило, внегда востати грешному предо мною.

Для дириґента хору. Єдуту́на. Псалом Давидів. Я сказав: „Пильнувати я буду доро́ги свої, щоб своїм язико́м не грішити, накладу я вузде́чку на уста свої, поки передо мною безбожний.

2 Онемех и смирихся, и умолчах от благ, и болезнь моя обновися.

Занімів я в мовча́нні, замовк про добро, а мій біль був подра́жнений.

3 Согреяся сердце мое во мне, и в поучении моем разгорится огнь: глаголах языком моим:

Розпалилося серце моє у моє́му нутрі, палає огонь від мого розду́мування. Я став говорити своїм язико́м:

4 скажи ми, Господи, кончину мою и число дний моих, кое есть, да разумею, что лишаюся аз.

„Повідоми́ мене, Господи, про кінець мій та про днів моїх міру, яка то вона, — нехай знаю, коли я помру́!“

5 Се, пяди положил еси дни моя, и состав мой яко ничтоже пред Тобою: обаче всяческая суета всяк человек живый.

Ось відмі́ряв долонею Ти мої дні, а мій вік — як ніщо́ проти Тебе, і тільки марно́та сама — кожна люди́на жива! (Се́ла)

6 Убо образом ходит человек, обаче всуе мятется: сокровищствует, и не весть, кому соберет я.

У темно́ті лиш ходить люди́на, клопо́четься тільки про ма́рне: грома́дить вона, — та не знає, хто зво́зити буде оте!

7 И ныне кто терпение мое? Не Господь ли? И состав мой от Тебе есть.

А тепер на що́ маю наді́ятись, Господи? Надія моя — на Тебе вона!

8 От всех беззаконий моих избави мя: поношение безумному дал мя еси.

Від усіх моїх про́гріхів ви́зволи мене, не чини мене по́сміхом для нерозумного!

9 Онемех и не отверзох уст моих, яко Ты сотворил еси.

Занімі́в я та уст своїх не відкриваю, бо Ти те вчинив, —

10 Отстави от мене раны Твоя: от крепости бо руки Твоея аз изчезох.

забери Ти від мене Свій до́торк, від порази Твоєї руки я кінчаюсь.

11 Во обличениих о беззаконии наказал еси человека, и истаял еси яко паучину душу его: обаче всуе всяк человек.

Ти караєш люди́ну докорами за беззако́ння, Ти знищив, як міль, прива́бність її, — кожна люди́на — направду марно́та! (Се́ла)

12 Услыши молитву мою, Господи, и моление мое внуши, слез моих не премолчи: яко преселник аз есмь у Тебе и пришлец, якоже вси отцы мои.

Вислухай, Господи, молитву мою, і почуй блага́ння моє, не будь мовчазни́й до моєї сльози́, бо прихо́дько я в Тебе, мандрівни́к, як батьки́ мої всі!

13 Ослаби ми, да почию, прежде даже не отиду, и ктому не буду.

Відверни гнів від мене — і я підкріплю́ся, перше ніж відійду́, — і не буде мене!