Йов 7
1 Хіба чоловік на землі — не на службі військо́вій? І його дні — як дні на́ймита!
Eikö ihminen aina pidä oleman sodassa maan päällä; ja hänen päivänsä ovat niinkuin orjan päivät?
2 Як раб, спра́гнений тіні, і як наймит чекає заплати за працю свою,
Niinkuin palvelia halajaa varjoa, ja orja työnsä loppua,
3 так місяці ма́рности да́но в спа́док мені, та ночі терпі́ння мені відлічили.
Niin olen minä minulleni saanut turhat kuukaudet, ja minulla on monta murheellista yötä ollut.
4 Коли я кладусь, то кажу́: „Коли встану?“І тя́гнеться вечір, і переверта́ння із бо́ку на бік їм до ранку.
Kuin minä levätä panin, sanoin minä: Koskahan minä nousen? ja sitte lueskelen, koska ehtoo tullee: minä olen ravittu kävellyksistä hamaan pimeyteen asti.
5 Зодягло́сь моє тіло черво́ю та стру́пами в по́росі, шкіра моя затверді́ла й бридка́.
Minun lihani on puetettu madoilla ja maan tomulla; minun nahkani on ahvettunut ja hyljätyksi tullut.
6 А дні мої стали швидчі́ші за тка́цького чо́вника, і в марно́тній надії минають вони.
Minun päiväni ovat lentäneet nopiammasti pois kuin syöstävä ja kuluneet ilman viivytystä.
7 Пам'ятай, що життя моє — вітер, моє око вже більш не побачить добра́.
Muista, että minun elämäni on tuuli, ja minun silmäni ei palaja hyvää näkemään.
8 Не побачить мене око того, хто бачив мене, Твої очі поглянуть на мене — та немає мене.
Ja ei yksikään silmä, joka minun nyt näkee, pidä minua enempi näkemän. Sinun silmäs katsokoon minua, sitte minä hukun.
Pilvi raukee ja menee pois: niin myös se, joka menee alas hautaan, ei nouse jälleen, (Sheol h7585)
10 не верта́ється вже той до дому свого́, та й його не пізнає вже місце його.
Eikä palaja jälleen huoneesensa, ei myös hänen siansa häntä enää tunne.
11 Тож не стримаю я своїх уст, говоритиму в у́тиску духа свого, нарікати я буду в гірко́ті своєї душі:
Sentähden en minä estä suutani; minä puhun henkeni ahtaudessa, ja juttelen sieluni murheessa.
12 Чи я море чи мо́рська потво́ра, що Ти надо мною сторо́жу поставив?
Olenko minä meri eli valaskala, että sinä minun niin kätket?
13 Коли я кажу́: „Нехай по́стіль потішить мене, хай думки́ мої ложе моє забере“,
Kuin minä ajattelin: minun vuoteeni lohduttaa minun, ja minun kehtoni saattaa minulle levon, koska minä itselleni puhun;
14 то Ти снами лякаєш мене, і виді́ннями стра́шиш мене
Niin sinä peljätät minua unilla, ja kauhistat minua näyillä,
15 І душа моя пра́гне заду́шення, смерти хо́чуть мої кості.
Että minun sieluni sois itsensä hirtetyksi, ja minun luuni kuolleiksi.
16 Я обри́див життям. Не повіки ж я жи́тиму! Відпусти ж Ти мене, бо марно́та оці мої дні!
Minä kauhistun, enkä pyydä silleen elää: lakkaa minusta, sillä minun päiväni ovat turhat.
17 Що таке чоловік, що його Ти підно́сиш, що серце Своє прикладаєш до ньо́го?
Mikä on ihminen, ettäs hänen suurena pidät, ja panet hänen sydämees?
18 Ти щора́нку за ним назираєш, щохвилі його Ти дослі́джуєш.
Sinä etsit häntä joka päivä, ja koettelet häntä aina.
19 Як довго від мене ще Ти не відве́рнешся, не пу́стиш мене проковтну́ти хоч сли́ну свою?
Miksi et minusta luovu, ja päästä minua, siihen asti että minä sylkeni nielisin?
20 Я згрішив. Що ж я маю робити, о Сто́роже лю́дський? Чому́ Ти поклав мене ціллю для Себе, — і я стався собі тягаре́м?
Minä olen syntiä tehnyt; mitä minun pitää sinulle tekemän, o sinä ihmisten vartia? miksis minun teit sinulles loukkaukseksi ja itselleni kuormaksi?
21 І чому́ Ти не про́стиш мойого гріха́, і не відкинеш провини моєї? А тепер я до по́роху ляжу, і Ти бу́деш шукати мене, — та немає мене“.
Ja miksi et minun pahaa tekoani anna anteeksi ja ota pois minun vääryyttäni? Sillä nyt pitää minun makaaman mullassa: ja jos minua aamulla etsit, niin en minä enää ole.
