Песнь песней Соломона 2
1 Аз цвет польный и крин удольный.
„Я — саро́нська троя́нда, я доли́нна ліле́я!
2 Якоже крин в тернии, тако искренняя моя посреде дщерей.
Як ліле́я між те́реном, так подру́га моя поміж ді́вами!“
3 Яко яблонь посреде древес лесных, тако брат мой посреде сынов: под сень его восхотех и седох, и плод его сладок в гортани моем.
„Як та яблуня між лісови́ми дере́вами, так мій коханий поміж юнака́ми, — його ті́ні жадала й сиділа я в ній, і його плід для мого піднебі́ння солодкий!
4 Введите мя в дом вина, вчините ко мне любовь:
Він впровадив мене до виня́рні, а пра́пор його надо мною — любов!
5 утвердите мя в мирех, положите мя во яблоцех: яко уязвлена (есмь) любовию аз.
Підкріпіте мене виногра́довим пе́чивом, освіжі́ть мене яблуками, — бо я хвора з любови!
6 Шуйца его под главою моею, и десница его оымет мя.
Ліва рука його — під головою моєю, прави́ця ж його — пригорта́є мене!.
7 Заклях вас, дщери Иерусалимли, в силах и крепостех села: аще возставите и возбудите любовь, дондеже восхощет.
Заклинаю я вас, дочки єрусалимські, газе́лями чи польови́ми оленями, — щоб ви не споло́хали, й щоб не збудили любови, аж доки йому́ до вподо́би!“
8 Глас брата моего: се, той идет, скача на горы и прескача на холмы.
„Голос мого коханого! Ось він іде, ось він скаче гора́ми, по пагі́рках вистри́бує.
9 Подобен есть брат мой серне или младу еленю на горах вефильских. Се, сей стоит за стеною нашею, проглядаяй оконцами, приницаяй сквозе мрежи.
Мій коханий подібний до са́рни чи до молодого оленя. Он стоїть він у нас за стіною, зазирає у ві́кна, заглядає у ґра́ти.
10 Отвещает брат мой и глаголет мне: востани, прииди, ближняя моя, добрая моя, голубице моя.
Мій коханий озвався й промовив до мене: „Уставай же, подру́го моя, моя кра́сна, й до мене ходи́!
11 Яко се, зима прейде, дождь отиде, отиде себе:
Бо оце промину́ла пора дощова́, дощ ущу́х, перейшов собі він.
12 цвети явишася на земли, время обрезания приспе, глас горлицы слышан в земли нашей:
Показались квітки́ на землі, пора солове́йка настала, і голос го́рлиці в нашому кра́ї луна́є!
13 смоквь изнесе цвет свой, виногради зреюще даша воню. Востани, прииди, ближняя моя, добрая моя, голубице моя, и прииди.
Фіґа ви́пустила свої ранні плоди́, і розцвілі виногра́дини па́хощі ви́дали. Уставай же, подру́го моя, моя красна, й до ме́не ходи́!“
14 Ты, голубице моя, в покрове каменне, близ предстения: яви ми зрак твой, и услышан сотвори ми глас твой: яко глас твой сладок, и образ твой красен.
„Голубко моя у розщі́линах ске́льних, у бе́скіднім схо́вку, — дай побачити мені твоє ли́чко, дай почути мені голосо́к твій, бо голос твій милий, а личко твоє уродли́ве!“
15 Имите нам лисы малыя, губящыя винограды: и виногради наши созревают.
„Ловіть нам лисиці, лисиня́та маленькі, що ушко́джують нам виногра́дники, виноградники ж наші — у цві́ті!
16 Брат мой мне, и аз ему, пасый в кринах,
Мій коханий — він мій, я ж його́, він пасе між ліле́ями!
17 дондеже дхнет день, и двигнутся сени. Обратися, уподобися ты, брате мой, серне или младу еленю на горах юдолий.
Поки день прохоло́ду наві́є, а ті́ні втечу́ть, — вернись, мій коханий, стань подібний до са́рни чи до молодого оленя в паху́чих гора́х!“
