Jób 7
1 Nem rabszolga élete van-é az embernek a földön, és az ő napjai nem olyanok-é, mint a béresnek napjai?
Хіба чоловік на землі — не на службі військо́вій? І його дні — як дні на́ймита!
2 A mint a szolga kívánja az árnyékot, és a mint a béres reményli az ő bérét:
Як раб, спра́гнений тіні, і як наймит чекає заплати за працю свою,
3 Úgy részesültem én keserves hónapokban, és nyomorúságnak éjszakái jutottak számomra.
так місяці ма́рности да́но в спа́док мені, та ночі терпі́ння мені відлічили.
4 Ha lefekszem, azt mondom: mikor kelek föl? de hosszú az estve, és betelek a hánykolódással reggeli szürkületig.
Коли я кладусь, то кажу́: „Коли встану?“І тя́гнеться вечір, і переверта́ння із бо́ку на бік їм до ранку.
5 Testem férgekkel van fedve és a pornak piszokjával; bőröm összehúzódik és meggennyed.
Зодягло́сь моє тіло черво́ю та стру́пами в по́росі, шкіра моя затверді́ла й бридка́.
6 Napjaim gyorsabbak voltak a vetélőnél, és most reménység nélkül tünnek el.
А дні мої стали швидчі́ші за тка́цького чо́вника, і в марно́тній надії минають вони.
7 Emlékezzél meg, hogy az én életem csak egy lehellet, és az én szemem nem lát többé jót.
Пам'ятай, що життя моє — вітер, моє око вже більш не побачить добра́.
8 Nem lát engem szem, a mely rám néz; te rám veted szemed, de már nem vagyok!
Не побачить мене око того, хто бачив мене, Твої очі поглянуть на мене — та немає мене.
Як хмара зникає й прохо́дить, так хто схо́дить в шео́л, не вихо́дить, (Sheol h7585)
10 Nem tér vissza többé az ő hajlékába, és az ő helye nem ismeri őt többé.
не верта́ється вже той до дому свого́, та й його не пізнає вже місце його.
11 Én sem tartóztatom hát meg az én számat; szólok az én lelkemnek fájdalmában, és panaszkodom az én szívemnek keserűségében.
Тож не стримаю я своїх уст, говоритиму в у́тиску духа свого, нарікати я буду в гірко́ті своєї душі:
12 Tenger vagyok-é én, avagy czethal, hogy őrt állítasz ellenem?
Чи я море чи мо́рська потво́ра, що Ти надо мною сторо́жу поставив?
13 Mikor azt gondolom, megvigasztal engem az én nyoszolyám, megkönnyebbíti panaszolkodásomat az én ágyasházam:
Коли я кажу́: „Нехай по́стіль потішить мене, хай думки́ мої ложе моє забере“,
14 Akkor álmokkal rettentesz meg engem és látásokkal háborítasz meg engem;
то Ти снами лякаєш мене, і виді́ннями стра́шиш мене
15 Úgy, hogy inkább választja lelkem a megfojtatást, inkább a halált, mint csontjaimat.
І душа моя пра́гне заду́шення, смерти хо́чуть мої кості.
16 Utálom! Nem akarok örökké élni. Távozzál el tőlem, mert nyomorúság az én életem.
Я обри́див життям. Не повіки ж я жи́тиму! Відпусти ж Ти мене, бо марно́та оці мої дні!
17 Micsoda az ember, hogy őt ily nagyra becsülöd, és hogy figyelmedet fordítod reá?
Що таке чоловік, що його Ти підно́сиш, що серце Своє прикладаєш до ньо́го?
18 Meglátogatod őt minden reggel, és minden szempillantásban próbálod őt.
Ти щора́нку за ним назираєш, щохвилі його Ти дослі́джуєш.
19 Míglen nem fordítod el tőlem szemedet, nem távozol csak addig is tőlem, a míg nyálamat lenyelem?
Як довго від мене ще Ти не відве́рнешся, не пу́стиш мене проковтну́ти хоч сли́ну свою?
20 Vétkeztem! Mit cselekedjem én néked, oh embereknek őrizője? Mért tettél ki czéltáblául magadnak? Mért legyek magamnak is terhére.
Я згрішив. Що ж я маю робити, о Сто́роже лю́дський? Чому́ Ти поклав мене ціллю для Себе, — і я стався собі тягаре́м?
21 És mért nem bocsátod meg vétkemet és nem törlöd el az én bűnömet? Hiszen immár a porban fekszem, és ha keresel engem, nem leszek.
І чому́ Ти не про́стиш мойого гріха́, і не відкинеш провини моєї? А тепер я до по́роху ляжу, і Ти бу́деш шукати мене, — та немає мене“.
