Job 7
1 Militia est vita hominis super terram: et sicut dies mercenarii, dies eius.
Хіба чоловік на землі — не на службі військо́вій? І його дні — як дні на́ймита!
2 Sicut servus desiderat umbram, et sicut mercenarius præstolatur finem operis sui:
Як раб, спра́гнений тіні, і як наймит чекає заплати за працю свою,
3 Sic et ego habui menses vacuos, et noctes laboriosas enumeravi mihi.
так місяці ма́рности да́но в спа́док мені, та ночі терпі́ння мені відлічили.
4 Si dormiero, dicam: Quando consurgam? et rursum expectabo vesperam, et replebor doloribus usque ad tenebras.
Коли я кладусь, то кажу́: „Коли встану?“І тя́гнеться вечір, і переверта́ння із бо́ку на бік їм до ранку.
5 Induta est caro mea putredine et sordibus pulveris, cutis mea aruit, et contracta est.
Зодягло́сь моє тіло черво́ю та стру́пами в по́росі, шкіра моя затверді́ла й бридка́.
6 Dies mei velocius transierunt quam a texente tela succiditur, et consumpti sunt absque ulla spe.
А дні мої стали швидчі́ші за тка́цького чо́вника, і в марно́тній надії минають вони.
7 Memento quia ventus est vita mea, et non revertetur oculus meus ut videat bona.
Пам'ятай, що життя моє — вітер, моє око вже більш не побачить добра́.
8 Nec aspiciet me visus hominis: oculi tui in me, et non subsistam.
Не побачить мене око того, хто бачив мене, Твої очі поглянуть на мене — та немає мене.
9 Sicut consumitur nubes, et pertransit: sic qui descenderit ad inferos, non ascendet. (Sheol h7585)
Як хмара зникає й прохо́дить, так хто схо́дить в шео́л, не вихо́дить, (Sheol h7585)
10 Nec revertetur ultra in domum suam, neque cognoscet eum amplius locus eius.
не верта́ється вже той до дому свого́, та й його не пізнає вже місце його.
11 Quapropter et ego non parcam ori meo, loquar in tribulatione spiritus mei: confabulabor cum amaritudine animæ meæ.
Тож не стримаю я своїх уст, говоритиму в у́тиску духа свого, нарікати я буду в гірко́ті своєї душі:
12 Numquid mare ego sum, aut cetus, quia circumdedisti me carcere?
Чи я море чи мо́рська потво́ра, що Ти надо мною сторо́жу поставив?
13 Si dixero: Consolabitur me lectulus meus, et relevabor loquens mecum in strato meo:
Коли я кажу́: „Нехай по́стіль потішить мене, хай думки́ мої ложе моє забере“,
14 Terrebis me per somnia, et per visiones horrore concuties.
то Ти снами лякаєш мене, і виді́ннями стра́шиш мене
15 Quam ob rem elegit suspendium anima mea, et mortem ossa mea.
І душа моя пра́гне заду́шення, смерти хо́чуть мої кості.
16 Desperavi, nequaquam ultra iam vivam: parce mihi, nihil enim sunt dies mei.
Я обри́див життям. Не повіки ж я жи́тиму! Відпусти ж Ти мене, бо марно́та оці мої дні!
17 Quid est homo, quia magnificas eum? aut quid apponis erga eum cor tuum?
Що таке чоловік, що його Ти підно́сиш, що серце Своє прикладаєш до ньо́го?
18 Visitas eum diluculo, et subito probas illum:
Ти щора́нку за ним назираєш, щохвилі його Ти дослі́джуєш.
19 Usquequo non parcis mihi, nec dimittis me ut glutiam salivam meam?
Як довго від мене ще Ти не відве́рнешся, не пу́стиш мене проковтну́ти хоч сли́ну свою?
20 Peccavi, quid faciam tibi o custos hominum? quare posuisti me contrarium tibi, et factus sum mihimetipsi gravis?
Я згрішив. Що ж я маю робити, о Сто́роже лю́дський? Чому́ Ти поклав мене ціллю для Себе, — і я стався собі тягаре́м?
21 Cur non tollis peccatum meum, et quare non aufers iniquitatem meam? ecce, nunc in pulvere dormiam: et si mane me quæsieris, non subsistam.
І чому́ Ти не про́стиш мойого гріха́, і не відкинеш провини моєї? А тепер я до по́роху ляжу, і Ти бу́деш шукати мене, — та немає мене“.
